Марина Цигрик: надихаюсь від людей, яким не байдуже

08.10.2020

Марина Цигрик – виконавча директорка Еколтави. Звісно, що посада передбачає чимало обов’язків, утім брати на себе щораз більше відповідальності Марині не звикати. Більше того – вона радіє, коли її робота стає поштовхом до змін у просторі навколо. І коли ініціативи й починання знаходять відгук у серцях інших людей, запалюють їх і екологічний рух в Україні шириться й множиться.

У рубриці #Ekoltava_історії сьогодні говоримо з Мариною про її власну еко історію, котра в якийсь момент перетнулася з Еколтавою. Рухом, де Марина зустріла людей, з котрими й нині живе на одній хвилі, ділить однакові принципи й цілі.   

Передісторія Еколтави власне для тебе. Чому ти сюди прийшла, як вона з’явилася в твоєму житті, що було мотивом?

Пiсля школи я, як і всі, зіткнулася з вибором – куди вступати. Я мріяла про спеціальність видавнича справа і редагування, але завжди щось вело мене в напрямок екології. Я багато сумнівалася, але чомусь прислухалася до сторонніх, до того ж випадкових людей. Пам’ятаю, як я прийшла забирати документи зі спеціальності екологія, на яку пройшла на бюджет, але випадково зустріла одного викладача (якого так і не побачила протягом наступних років мого навчання), він розказав історію однією студентки, яка досліджувала вплив шуму на бджіл десь в Європі. І я подумала, що екологія це ж значно цікавіше, ніж тексти і вирішила лишитися. 

І я вступила. Вчилася в Полтавській політехніці. І згадую, як я приєдналася до Еколтави. В мене був у житті складний період, були проблеми зі здоров’ям. Після того, як все добре склалося і я одужала, я вирішила, що мені треба трохи змінити свій стиль життя. Не жити суто для себе, а й робити щось корисне для інших, хоча б для найближчих людей.

На третьому курсі я почала свій маленький активізм – збирала батарейки в Котельві. Тоді мене дуже хвилювала ця тема. Я купила контейнер для батарейок, домовилася з власниками одного магазину, щоб ми поставили там контейнер. Потім написала в нашій сільській газеті статтю про те, яка шкода від батарейок. І почала спостерігати, що буде відбуватися.

Коли я приходила і бачила, що там якийсь дідусь в кульочку привіз батарейки на велосипеді, вкинув їх в контейнер і поїхав додому, я зрозуміла, що те, що ти робиш, має підтримку у людей. І мене це дуже надихнуло продовжувати далі.

А потім, якось ввечері заповнила анкету на волонтерство в Еколтаві. Згадую, мені зателефонував Максим Макуха, після того дзвінка я пов’язала своє життя з Еколтавою.

Після цього ти стала «залізною» волонтеркою Еколтави. Які спільні акції на початку найбільше запам’яталися?

Перша моя акція в житті – ми саджали дерева на пустирі, і мені це так запам’яталося. Коли працює команда: хтось копає, хтось саджає, прийшли діти, нас пригостили. І це якесь таке спільнотворення, коли ми всі робимо одну якусь справу і після цього бачимо результат. Не всі дерева прижилися на жаль, але це все було для мене дуже символічно побачити, що є люди, котрі вирішили присвятити суботу висадці дерев взагалі в селі, де вони не живуть.

ВІД ВОЛОНТЕРСТВА – ДО СПРАВИ ЖИТТЯ

Я була досить активна на своїй сторінці в соціальних мережах, постійно там писала дописи про екологічні проблеми. Мені кажуть: «Ти так багато читаєш статей всяких, давай ти будеш вести нашу сторінку». Почала займатися комунікаціями, розвиватися в цій сфері. Потім мала можливість трохи допомогти з комунікацями на Енерджайзер Кемпі, де збирається ввесь кліматичний рух України.  Після того, мене ще більше затягло.  

Далі – від комунікаторки до координаторки проектів. Яким був цей шлях? 

Я була комунікаторкою, і розуміла, що людей в команді не вистачає, тому взяла на себе місію з долучення нових людей. Я взялася ще координувати напрямок роботи з волонтерами, і в нас приходило багато школярів, студентів, і ми намагалися розвивати маленький екологічний рух тут, в Полтаві. 

«ЗАХОДЯЧИ, ЗНІМАЙТЕ РОЖЕВІ ОКУЛЯРИ»

Потім в мене почалася координація інших окремих проектів, була програма з підвищення спроможностей активістів та активісток «Активуй енергію» від 350.org. Ми проводили різні акції для привернення уваги до проблеми зміни клімату. Пам’ятаю, як колись в центрі міста встановили велику теплицю. На вході повісили табличку: «Заходячи, знімай рожеві окуляри». Це був травень, і в ній вже було відчутно спекотно. Тобто вона нагрілася вже на сонці, ти заходиш і різко відчуваєш підвищення температури, яке вже відбувається на планеті.  

Далі були табори. Еколтава взяла на себе місію відродити табір для кліматичного руху України і почали організовувати Green Camp. 5-7 днів самого табору означає, що перед цим ти маєш щонайменше 4 місяці стресу підготовки. Але це неймовірні відчуття, коли люди готові присвятити кілька днів свого життя події, яку ти організовуєш. І потім знову чекають на цю подію. Паралельно я почала займатися аналітичною діяльністю в темі зміни клімату, були також і творчі проекти. Наприклад, Кліматично-мистецькі лабораторії, де ми спільно з партнерами хотіли зародити в Україні міждисциплінарну співпрацю науковців, активістів, і митців. І зібрати їх в одному місці, і разом з ними поглянути на зміни клімату з ін.. боку, повністю заглибитися в неї. 

ВІД КООРДИНАТОРКИ ПРОЕКТІВ – ДО ВИКОНАВЧОЇ ДИРЕКТОРКИ

Я пам’ятаю, коли колишня керівниця Ю. Пашковська запропонувала бути виконавчою директоркою я багато вагалася. Але в листопаді вже буде 2 роки як я працюю на цій посаді. Багато всього за цей час відбулося, але я не шкодую. Склад команди оновився, я відчуваю, як ми інституційно і експертно зростаємо, і як зараз на рівні міста працюємо прекрасно.

Полтава. Що зараз відбувається в плані екоініціатив і які напрямки, перспективи ти бачиш на майбутнє для міста?

Якщо говорити про Полтаву, про місто, болюча тема відходів, в нас все починалося з відходів, і от Еколтаві буде 7 років і все ще триває боротьба з відходами. В нас є давня мрія, щоб Макухівське сміттєзвалище зачинилося, рекультивувалося, і перетворилося на парк. Тому що я згадую ці поїздки на Макухівку, вони мене реально дуже злякали. І навіть не самі гори сміття, а долі людей. Люди які живуть в с. Макухівка, не можуть вирощувати городину вдома, бо там вже зіпсовані ґрунти, вони не можуть пити воду. Вони всі виглядають зовсім не здоровими людьми. І вони просто стали заручниками цього сміттєзвалища. Ці люди своїм здоров’ям заплатили за те, що ми просто не навчилися правильно поводитися з відходами.

Власне і наша ціль, щоб полтавці сортували і мінімізували відходи, щоб мали для цього всі необхідні умови – наявність баків, вивозу, сортування, переробки, окремого збору небезпечних відходів і т.д. Ми прагнемо, щоб була налагоджена реальна співпраця з владою у цьому та інших питаннях, щире партнерство, а не просто видимість заради піару.

НЕ ТІЛЬКИ МІСТО, А Й ГРОМАДИ

Для нас завжди була цінністю робота в громадах. Ми всі родом не з міста, з сіл. І помічаємо, яка є несправедливість, коли люди в місті мають набагато більше можливостей. Люди в селі живуть якимось примітивним способом життя в якійсь мірі. Хоча мають більше переваг поки що – вода яку можна пити, чисті зони для відпочинку, чисте повітря. Ми дуже хочемо розвивати екологічні ініціативи в громадах. Ми радіємо Екобусу, який їздить по всій області. Тепер люди можуть в громадах здавати батарейки і ртутні термометри, лампи. Нещодавно ми разом з командою працівників Екобусу їздили до Решетилівки на перший збір. Пам’ятаю, як спілкувалася з людьми, котрі принесли величезні коробки, з лампами ртутними. Вони кажуть: «Ми три роки збирали, ми чекали». Мені ця історія перегукується з отим моїм першим контейнером в Котельві для батарейок, і тепер тут приїздить Екобус і це можна централізовано здати. І ти точно знаєш, що там не Марина повезе маршруткою кудись, і що це повезе Екобус і це точно потрапить на утилізацію. Але з тих пір пройшло кілька  років. І це була велика робота багатьох людей, але тепер ми маємо результат.

ПРО КОМАНДУ Й СВЯТО

Сьогоднішня команда Еколтави, яка вона?

Я бачу людей які готові змінювати. У нас в команді живе спільна мета, з якою ми рухаємося разом далі. Мене надихає те, що ми всі дуже різні, хтось спокійний і може тобі дарувати відпочинок, перезавантаження, хтось навпаки дуже активний і може тебе надихнути рухатися. І мені дуже подобаються ці перепади в команді. Для мене дуже цінно, що всі в команді мають свої принципи, і вони є такими, які сходяться з моїми. Мені подобається, що ці люди дуже сміливі. Ми знаємо, що ми разом, знаємо свою силу, знаємо, що якщо щось відбуватиметься ми завжди підтримаємо одні одних. Мені подобається, що ці люди живуть не лише заради себе, а ще й для когось, і готові віддавати частинку себе, років життя, якихось днів вихідних чи вечорів, які могли б провести з сім’ями, а вони ними діляться з Еколтавою.

7 років. День народження Еколтави наближається. Щоб ти побажала нашій Еколтаві?

Ми вже дуже свідомі і амбітні, і попереду нас чекає щось таке хороше й світле. Я би побажала нам всім екологічного ставлення не тільки до природи, а й до самих себе. Я би побажала нам берегти себе, своє здоров’я, свій емоційний стан, внутрішній світ, екологічно поставитися до себе. Якщо в нас є свій внутрішній ресурс, ми зможемо більше віддавати на захист природи, на людей, на суспільство. Звісно я б побажала, щоб ті люди, котрі працюють в команді, не втрачали той вогник активізму, який в них є зараз. Я б побажала більше перемог, щоб щось уже завершувалося й ми досягали своїх цілей, і ми переходили на інші рівні і допомагали з іншого рівня людям, природі, суспільству. Я би побажала справедливості у всьому. Тому що без справедливості буває складно.