Макухівка – Марківка. Можливий дубляж історії чи вихід із ситуації?

Щодо можливості побудови сміттєпереробного заводу поблизу села Марківка

Розміщення полігону твердих побутових відходів, а також сміттєпереробного заводу поблизу села Марківка має комплексний характер розвитку подій, які залежать від кількох факторів:

• свідомості населення;
• корисливості влади;
• державних будівельних норм щодо проектування полігонів твердих побутових відходів.

Розпочнемо з нуднішого, з останнього. Згідно чинних нормативів ДБН В.2.4-2-2005 «Полігони твердих побутових відходів. Основні положення проектування» полігони ТПВ розміщують:

– «…на землях несільськогосподарського призначення, непридатних для сільського господарства, погіршеної якості, не зайнятих зеленими насадженнями (особливо лісами 1-ї групи)…», – у даному випадку, згідно слів Валерія Головка, «…ми вже визначилися із територією, є домовленість з Прем’єр-міністром Володимиром Гройсманом про відчуження земельних ділянок, які належать Державному агентству лісових ресурсів…», – рішення прем’єр-міністра є ієрархічно значимішим перед ДБН-ами;

– «…на ділянках, що характеризуються природною захищеністю підземних вод від забруднення…», – згідно слів пана Головка «…наразі геологи проводять дослідження, щоб визначити глибину ґрунтових вод…». Очікуємо висновків експертизи;

– «…за межами зон можливого впливу на водозабори, поверхневі води, заповідники, курорти тощо…», – відстань від Копилів і Терешків, місць відпочинку населення, до можливої зони створення полігону та будівництва сміттєпереробного заводу 1-1,5 км;

– «…з урахуванням рози вітрів відносно житлової забудови, зон відпочинку й інших місць масового перебування населення за межами санітарно-захисної зони…», – ділянка знаходиться в районі села Марківка, що в безпосередній близькості до можливого місця розміщення полігону.

ДБН містять ще досить багато важливих пунктів, але, здебільшого, вони задовольняють умови створення полігону саме в цьому місці. Також Норми мають припис, що «…відстані від зазначених об’єктів можуть коригуватися за даними моделювання чи розрахунків впливу полігона ТПВ на навколишнє середовище, з обов’язковим погодженням з місцевими органами екологічного контролю та установами державної санітарно-епідеміологічної служби…». У даному випадку тут проблем не має виникнути…

Щодо корисливості влади та свідомості населення. Ситуація нагадує типовий студентський «синдром» підготовки до іспитів за одну ніч: усі мери Полтави обіцяли вирішити питання, що стосується Макухівського сміттєзвалища – воно натепер є відкритим і, по суті, вирішується в останній момент, коли все доходить у русло подібно «трагедії на Грибовичах», також ПОДА, ще з портретом президента-утікача на стіні, більше чотирьох років тому вирішувало питання заводу, але чи «на Полтавщині з’явився сміттєпереробний завод з повним циклом переробки» з того часу.

В першу чергу, необхідно усім нам (населенню, владі, екологічним і не тільки екологічним активістам) визначитися з одним питанням: ми хочемо «стабільних тарифів», чи ми хочемо жити у «чистому» довкіллі, вдихаючи чисте повітря, п’ючи та купаючись у чистій воді, мутуалістично (гармонійно, без шкідливих впливів один на одного) співіснуючи з компонентами Природи та жити не лише заради себе, а й заради майбутніх поколінь, як про це говориться у постулатах Сталого розвитку?

До чого це все. Україна – «найдешевша» держава в Європі. Справа тут полягає в тому, що ми, українці, оплачуємо комунальні послуги за найнижчими, в порівнянні з європейськими країнами, тарифами. Проблема закопана глибше: ми, знову ж таки, українці, не до кінця усвідомлюємо, що маємо дві проблеми, які взаємопов’язані: політичну і соціальну. Ми обираємо кращих із гірших (це про політикум, без образ) і ми не вміємо економити.

По-перше, чи буде побудований полігон і завод у лісовому масиві чи будь-де в іншому місці, то це буде марно, якщо при його будівництві не буде дотримано норм і правил, а також «хтось» буде заробляти на ньому, як це відбувається зараз з Макухівським сміттєзвалищем і взагалі з більшістю сміттєзвалищ в Україні.

По-друге, якщо орієнтуватися на проєвропейський простір, то ми (не всі, але більшість) не задумуємося про те чи варто вимикати світло у кімнаті, коли там нікого немає, чи варто прикрутити кран, коли ти миєш посуд і марно витрачаєш воду, яка просто витікає «в трубу». Нам не вистачає загальнолюдського досвіду та практик німців, британців, шведів, іспанців і т.д., які кожен ват електроенергії і кожну краплину води дбають. Така ж ситуація і зі сміттям (твердими побутовими і промисловими відходами): легше викинути в контейнер, або просто з вікна гуртожитку, як, наприклад, це часто відбувається зі студентами, або ж вивезти за місто в ярок ремонтні залишки, або ж банально не прибрати за собою після відпочинку на природі і не задумуватися про те, що з ним далі буде. Проблема, як зазначалося на початку, несе комплексний характер і потрібно розпочати з індивідуального переспоглядання ситуації та комплексного підходу до вирішення проблем: починати з сім’ї та дитячого садочка, щоб у дітей не виникало запитань, чому не можна смітити та чому потрібно піклуватися не тільки про себе, а й про оточуючий світ, та першочергово починати з себе та задавати більше запитань керманичам, яким ми довіряємо вирішувати питання загальноглобального значення.

Щодо заводу, для прикладу та на замітку про те як цивілізований світ вирішує проблемні питання такого характеру: Віденський сміттєспалювальний завод (не плутати з сміттєпереробним) став туристичною принадою. Розміщуючись на березі Дунайського каналу в одному з районів міста, він продукує менше шкідливих відходів, аніж дозволено Нормативами ЄС.

Щодо полігону, точніше, що робити з Макухівським сміттєзвалищем опісля? Нью-Йоркський приклад Фрешкілс парку наочно показує, що з найбільшого, свого часу, полігону ТПВ можна створити природний і громадський простори.

Будемо очікувати результатів дослідження ґрунтових вод і сподіватися на те, що питання полігону ТПВ та сміттєпереробного заводу не зупиниться на досягнутому, як було це раніше. Однозначним є те, що новий полігон і сміттєпереробний завод потрібно створювати і тут дяка «владі» за кроки у вірному напрямку. Та, зважаючи на вінницький досвід сортування сміття ми маємо розуміти, що пан прем’єр-міністр, колишній мер цього міста, знається на тому, що таке ТПВ і як залучати інвестиції в Україну.

Микола Рябика, проектний менеджер ГО «Еколтава»